А мене чом не збудили?

 
 

А мене чом не збудили?




Либонь, і справді мають прийти гості, бо лице в баби Ликори — святково світиться. Та й чого б вона поралася з пригощаннями, якби не чекала гостей? Дивно, і чого вони баряться? Може, справді чекають, коли я засну? Я навмисне тоді не спатиму, щоб дочекатися й побачити бабиних гостей.
І чому вони такі пізні-пізні, га?
Відблиски полум'я з печі танцюють на образах, і лики святих дивляться на мене з.ласкавим докором. Наче не можуть втямити, чому я не сплю, наче й наказують, щоб я вже вкладався на тапчані. І, скорений їхньою докірливою ласкою в глибоких мудрих поглядах, нарешті я мимоволі засинаю.
Я засинаю з незгасним видивом перед очима: баба Ликора стоїть біля печі, омита світлом полум'я, навколо її голови — ореол сяяння.
Уві сні мені здається, що я весь час бачу її перед собою — в живому сяйві вогню.
Просинаюся — наче пролетів через ніч на крилах невтомної пташини, й тепер ось ця пташина зсаджує мене на землю. Розплющую очі — ранок тріпоче жар-птицею на глиняній жовтій долівці та на білих стінах. І острах заповзає в душу: невже я проспав обіцяних бабою таємничих гостей?
— Гості не приходили? — схоплююся з-під рядна.
Баба Ликора  стоїть  коло  печі,   як  стояла  вчора опівночі, ось тільки зараз довкола її воскового чола не видно ореола.
— Приходили, — каже.
— Де ж вони? — дивлюся не тільки по кутках, а й надвір у вікно.
— Пішли вже.
— А мене чом не збудили?
— О, не було іншої мороки... — бубонить баба Ли-кора.
— I все поїли?
— Поїли, славні такі гості.
Справді, не обманює баба: все поїли гості, бо ніде не видно вареників та пиріжків, які готувала вчора. І так мені кривдно, що проспав, що не побачив! Але винувачу сам себе — сон зморив...
Трава на обійсті, кущі, дерева, город — усе мерехтить від щедрої роси, в якій сивим цвітом цвіте сонце. Не можу повірити: двері до клуні розчинено так, як раніше, й зозулястенька сокорить біля порога. Затамувавши подих, підходжу навшпиньки, заглядаю всередину — тихо в клуні, хоч би миша пискнула. Через щілини сяють навскісні сріблясті й золоті бинди сонця.
Ходжу по клуні, роззираюся, щулячись від остраху. Що це тут біліє в кутку на купі змервленої ячмінної соломи?
Якась шматина — побуріла та почорніла від спеченої крові. А також пережужманий кривавий бинт, від якого йде гострий запах ліків. Ставши навколішки, я занурюю руку в ячмінну солому, порпаюся там. Що я там сподіваюся знайти? Не знаю, але вперто шукаю, бо щось тут має бути.
Пучки пальців намацують щось холодне й тверде. Та це ж патрон! Ховаю патрон до кишені й порпаюся далі в соломі, перебираючи шерехкі стебла. О, знову щось... Та це ж червона солдатська зірочка! Й чого вона тут опинилася? Хто залишив чи загубив? І зірочку також ховаю до кишені.
Потім нишпорю по інших кутках, але більше — ніде нічого.
Ніде нічого, але клуня береже якусь таємницю. Зозулястенька, сокорячи, заходить у клуню, йде за двері, де в неї намощено гніздо, і всідається з тихим, вдоволеним сокорінням. І — тихо довкола, тихо, та ще загадково, та ще пахне ліками.
Обходжу довкола клуні,- роззираючись кругом. Сподіваюся когось побачити, але ніде нікого. Ото хіба що Срулиха порається на своєму обійсті.
Починаю здогадуватися, чому ото двері клуні було зачинено зсередини, чому клуня куріла тютюновим димом, чому баба Ликора бубоніла в клуні, — й однаково не можу до кінця осягнути таємницю.
А гості... А гості справді ж приходили до баби Ликори! І вже пішли, І вона в дорогу дала їм і вареники, й пиріжки, й ще щось дала. А я їх і не бачив, тих гостей. Не обманювала баба Ликора, ні.
Дивлюся на город, на межу. Скрізь сріблиться ранкова роса, а по "межі-—збито росу, межа темніє зеленню. І ця темна зелень по межі — до поля і, либонь, далі — до лісу, що ген-ген темніє щіткою.
Мабуть, так і пішли гості, не видно їх у полі, вже десь у лісі.


Card2you предлагает рекламные акции для увеличения продаж товаров. Увеличение заказов на сайте.


Обновлен 31 авг 2014. Создан 20 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine